Проблеми, які виникають при здійсненні права на спадкування за законом

Статистика демократичної держави України, свідчить про те, що громадяни нашої держави не бажають використовувати своє право надане законодавцем для складання заповіту. На вирішення цієї проблеми у чинному законодавстві України введено таке поняття, як спадкування за законом.

Спадкування за законом має місце у тих випадках, коли спадкування за заповітом не відбулося з ряду причин (скасування заповіту, смерть спадкоємців, визнання спадкоємців негідними і т. д.). Для вирішення таких проблем, було запроваджено п’ять черг спадкування за законом.
Але це не усунуло всіх розбіжностей у спадковому праві. Адже для того, щоб відбулося спадкування за законом, потрібно щоб між спадкоємцем і спадкодавцем був певний зв'язок, а саме родинні, сімейні, шлюбні відносини, утримання чи ж усиновлення. Наявність однієї з цих ознак, дає право у разі відсутності заповіту використовувати спадкування за законом.

На перший погляд здається наче законодавець все в даному випадку врегулював, проте перш за все виникають проблеми із визнанням зв’язків між спадкодавцем і спадкоємцем. Часто суди вимушені в порядку окремого провадження встановлювати факти, що мають юридичне значення для прийняття спадщини, а саме чи існує зв'язок між можливо єдиним спадкоємцем, і померлим спадкодавцем. При вирішенні таких справ суди детально вивчають подані документи, які надаються заявником, допитують свідків, якщо такі є, і після цього постановляють рішення. Але може бути така ситуація, коли документи що подані на розгляд справи не дають повної ясності у наявності зв’язків між спадкоємцем і спадкодавцем. Наприклад, мати-одиночка – спадкодавець, а її дочка – спадкоємиця. В свідоцтві про народження спадкоємиці не записаний батько, мати пізніше вийшла заміж і змінила прізвище, а дочка в свою чергу теж вийшла заміж і взяла прізвище чоловіка. Мати-спадкодавець зі своїм чоловіком загинула в автокатастрофі не склавши заповіту на свою доньку-спадкоємицю. Осіб які б могли спадкувати за законом крім неї не виявилося. Але здавалося б, що є єдина спадкоємиця яка і повинна успадкувати будинок який залишився після померлої матері-спадкодавця, проте в зв’язку зі змінами прізвищ спадкодавця і спадкоємиці, потрібно в судовому порядку довести родинний зв'язок між спадкодавцем та спадкоємицею. Суд вивчивши документи, постановив рішення про те, що в даній ситуації родинність зв’язків не доведено, і тому постановив рішення про невизнання особи, яка звернулася в суд в порядку окремого провадження, спадкоємцем. В зв’язку з відсутністю спадкоємців за законом і за заповітом, суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Далі спадщина переходе у розпорядження держави. Постає питання, чому ж особа яка є рідною людиною спадкодавця, за відсутністю документів не змогла захистити своє право на спадщину? Очевидним стає те, що прийняти спадщину за законом, якщо були втрачені документи підтверджуючі зв'язок між спадкодавцем і спадкоємцем, майже неможливо. На мою думку це зумовлено тим, що законодавець досить нечітко встановив хто ж відноситься до осіб, які мають право спадкувати за законом почергово.

Що стосується сімейних відносин, то законодавець не врахував того, що шлюб зареєстрований у державному порядку, не завжди реально засвідчує сімейність стосунків, адже є таке поняття як фіктивний шлюб, який як свідчить судова практика не дуже легко довести і відновити порушені права інших осіб. Для прикладу можна навести випадок, коли подружжя розірвало шлюб, і чоловік відразу зареєстрував шлюб з іншою особою. З колишньою дружиною поділ спільного майна не встиг відбутися, а чоловік в авіа катастрофі загинув. Відповідно до чинного законодавства у першу чергу на спадкування має право нова дружина. Виходить, що колишня дружина у цьому випадку може в судовому порядку витребувати свою половину майна на яку вона претендує. А що стосується спадщини, то вона лише відноситися до четвертої черги спадкоємців за законом. Постає питання, чому особа, яка має реально пряме відношення до майна свого колишнього чоловіка, може претендувати лише у четверту чергу, а нова дружина, яка ледь встигла зареєструвати шлюб з цим чоловіком, претендує в першу чергу? Тобто, так як право на спадщину подружжя зумовлене лише наявністю формальної реєстрації у державному органі реєстрації актів цивільного стану, то в цьому випадку такий факт не свідчить про наявність близьких стосунків між особами, а тому таку проблему спадкового права потрібно вирішити на законодавчому рівні. В цьому випадку потрібні зміни з боку законодавця, а саме до ст. 1241 Цивільного кодексу України (далі ЦК), тобто вписати до осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, того з подружжя, який пережив спадкодавця, і перебував з ним у сімейних стосунках (шлюб, фактичний шлюб) не більше, для прикладу, трьох років назад.

Як відомо, у ст. 119 Сімейного кодексу України (далі СК) зазначається режим окремого проживання подружжя. Тобто, відповідно до цієї статті формально подружжя залишається разом і цей режим ніяк не впливає на спадщину, а реально подружжя проживають окремо один від одного і взагалі можуть вступити у фактичний шлюб і за час перебування у таких відносинах набути спільне майно з особою, з якою один із подружжя проживає у фактичному шлюбі. Наприклад, дружина і чоловік подали заяву до суду про встановлення для них режиму окремого проживання в зв’язку з небажанням дружини і чоловіка проживати спільно деякий час. Суд розглянувши заяву, задовольнив її. Чоловік переїхав зі спільної квартири подружжя, до моменту поновлення сімейних відносин, до їх спільного будинку. Переїхавши до будинку, чоловік почав проживати з іншою жінкою і взагалі купив на спільні гроші з цією жінкою автомобіль та ще один будинок. Пізніше у чоловіка стався серцевий напад, і він помер. На жаль, заповіту чоловік не встиг скласти. Тому тут відбувається спадкування за законом. В першу чергу спадкувати за законом має право якраз його формальна дружина, а жінка, яка реально з ним проживала і вкладала свої кошти у придбання майна, залишилася без нічого. Ця фактична дружина, хіба що, має право доказувати в судовому порядку право на половину майна яке вона придбала разом з померлим тепер чоловіком. За законом вона мала би право на четверту чергу спадкування, у випадку проживання зі спадкодавцем не менше п’яти років до часу відкриття спадщини. Знову ж таки законодавець віддав перевагу формальним сімейним відносинам. На мою думку, особи, які формально не були у відносинах зі спадкодавцем, але реально вели спільне господарство та проживали разом з ним, повинні мати першочергове право на спадкування. За таких обставин, беручи до уваги моногамний характер шлюбу в нашій країні, доцільно переглянути і спадкові права подружжя. Тобто, оскільки право на спадщину подружжя зумовлене лише фактом реєстрації шлюбу, то в цьому випадку такий факт не свідчить про близькі стосунки між особами. Навіть не дивлячись на те, що ст. 3 СК розкриває в певній мірі поняття сім’ї, законодавець віддав перевагу формальному подружжю, а не реально проживаючій особі зі спадкодавцем.

До осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, законодавець включив малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатну вдову (вдівця), непрацездатних батьків. Утриманців було записано в останню п’яту чергу. В ст. 1265 ЦК під словом утриманці розуміється неповнолітня чи непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї, але не менш як п’ять років одержувала від спадкодавця матеріальну допомогу, що була для цієї особи єдиним чи основним джерелом засобів до існування. Як особа, яка жила на утриманні спадкодавця зможе далі жити без такої допомоги? Зрозуміло, що після смерті піклувальника держава особливо поспішати захищати права та інтереси цього утриманця не буде, як свідчить сумнозвісна статистика. І тому позбавити утриманців засобів існування після смерті спадкодавця означає недотриматися волі спадкодавця. Тому розумно було б, включити утриманців не до п’ятої черги спадкоємців за законом на рівні з родичами спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, а до числа осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Або, гуманніше було б покласти на спадкоємців, які прийняли спадщину, обов'язки по виплаті аліментів утриманцям, визначивши розмір і строк такого утримання за рахунок переданої спадкоємцям спадщини.

Що стосується п’ятої черги спадкування за законом, то відповідно до цієї черги законодавець відніс інших родичів спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Начеб то, законодавець таким чином намагався не залишити нікого, навіть дальніх родичів, без уваги, проте навіть тут з’явилося безліч ускладнень в процесі прийняття спадщини. Адже, щоб довести нотаріусу існування родинних зв'язків (по жіночій лінії) із померлою троюрідною сестрою, спадкоємець повинен надати досить багато свідоцтв про народження, смерть та шлюб і це за умови, що ніхто із жінок (спадкоємець, мати, бабуся, двоюрідна бабуся, двоюрідна тітка, троюрідна сестра) не розривав і не укладав нового шлюбу. Чи зможе спадкоємець протягом встановленого шести місячного терміну довести своє право на спадщину за умови, що нікого із згаданих родичів уже немає серед живих, а ще якщо хтось з них, а то і всі мали не один шлюб? Тому для цієї черги спадкоємців за законом було би розумно застосовувати більш тривалі строки для здійснення свого права на прийняття спадщини.

Отже, розглянувши далеко не весь перелік проблем, які на превеликий жаль існують у спадковому праві, можна зробити висновок, що законодавець досить не продумано віднісся до формування поняття спадкування за законом, а саме в частині здійснення такого права на спадщину, та в частині визначення черговості спадкування деяких осіб.

Пасіка Євгеній Юрійович - директор Правового центру "Лоєрс"